Наука та техніка - ст. 71

Фізики-теоретики за допомогою суперкомп’ютерних симуляцій, результати яких добре збігаються зі спостереженнями, пояснили чому струмінь зі знаменитої чорної діри вистрілює на тисячі світлових років.

Астрономи зробили відкриття, яке проливає світло на те, як фтор — елемент, що міститься в наших кістках та зубах у вигляді фториду — виробляється у Всесвіті.

Нова модель пояснює нинішню щільність темної матерії, припускаючи, що у ранньому Всесвіті звичайна матерія перетворювалася на темну матерію та спочатку зростала експоненційно, сповільнюючись у міру розширення Всесвіту.

Протягом останніх шести років обсерваторії гравітаційних хвиль виявляли злиття чорних дір, чим підтверджували головне передбачення теорії гравітації Альберта Ейнштейна. Але є проблема — багато з цих чорних дір несподівано великі.

Астрономи, які досліджують довколишній Всесвіт за допомогою Атакамського великого міліметрового/субміліметрового масиву (ALMA), щойно завершили найбільше дослідження у високій роздільній здатності зореутворювального палива, яке коли-небудь проводилося у галактичних кластерах. Але що важливіше, вони вирішили давню загадку астрофізики: що вбиває галактики?

N44 — це комплексна туманність, наповнена водневим газом, що світиться, темними смугами пилу, масивними зорями та безліччю популяцій зірок різного віку. Однак, однією з її найбільш відмінних рис є темна зоряна щілина, яка називається "супербульбашкою", видима у верхній центральній області на цьому зображенні від космічного телескопа Хаббла.

Коли астрономи спостерігають супервітри, що рухаються з надзвичайно високою швидкістю від суперзоряних кластерів або «спалахів зореутворення», вони припускали, що ці вітри викликані надновими, тобто вибухами зірок.

Коли зіштовхуються дві галактики, надмасивні чорні діри в їх ядрах виробляють руйнівний гравітаційний «удар», схожий на віддачу від дробовика. У новому дослідженні припускається, що цей удар може бути настільки потужним, що вибиває мільйони зірок на хиткі орбіти.

Група фізиків виявила, як молекули ДНК самоорганізуються у клейкі клаптики між частинками у відповідь на інструкції зі складання.

Як ми розуміємо значення нових наукових результатів, пов’язаних із пошуком життя? Коли ми зможемо сказати: «Так, позаземне життя знайдено?»